Початок опалювального сезону. Другого грудня у домовому чаті з’являється повідомлення: «Добрий вечір. Відкриваю журнал скарг на опалення :)))». Я посміхаюся, бо так написати могла тільки вона. І настрій мій від перегляду повідомлення покращується. Бо невимушеність, якою віє від цих слів, автоматично нівелює всі серйозні нарікання. А їх тут безліч. Бо окрім постійних спроб ворога зруйнувати дощенту теплові електростанції, майже над кожним будинком у місті «висять» (вже) багатомільйонні борги за теплоносій. Що наразі з тим робити – поки невідомо. І покрити їх хоча б частково – задача нереальна для тих, хто постійно проживає у Херсоні, сплачує за послуги вчасно та хоче відчути тепло від батареї у власній оселі. Далі два дні поспіль сиплються повідомлення – у квартирах будинку поступово з’являється тепло. І кінцеве повідомлення: «Ну все. Поплакали… буде краще! Ось краще хочу подякувати, які ви всі сьогодні були слухняні! Умочки мої!».
Життєрадісна та усміхнена жінка, розмова з якою весь час супроводжується щирим сміхом. Це херсонка Ганна Волковічер. Її контакти у мене з’явилися після переїзду на нову квартиру у більш «безпечний» район міста. Красиву рудявку мені представили як голову ОСББ. Ще тоді у мене це викликало подив й захоплення, бо її зовнішність та манера поведінки абсолютно не збігалася з напрямком цієї діяльності. І тільки через деякий час я дізналася, що працювати на цій посаді вона почала за певних обставин.
«ВПОЛЮВАТИ» НОВУ ПОСАДУ
Погодитися свого часу на цю роботу називає дурістю. Сімнадцять років банківського стажу, преміальні клієнти та й ідентифікація номера у GetContact здебільшого як «Аня Банк». До лютого 2022 року жінка працювала у відділенні банку «Південний» недалеко від площі Свободи. Відділення закрили одразу, і тоді вже колишні працівники змушені були шукати для себе іншої роботи. Під час цих розповідей Ганна зітхає та зізнається, що сумує за тими часами, коли у спілкуванні з людьми вона була виключно «Ганною на Ви». Повномасштабне вторгнення змінило коло та манеру спілкування, втім багаторічна робота у банківській установі привчила її до того, що кожен клієнт важливий, а працівник повинен задовольнити всі його потреби. Ця манера поведінки перейшла з нею і на нове робоче місце. Втім це не допомагало час від часу вислуховувати про себе безліч неприємних речей.
За часів окупації міста, пригадує Ганна Волковічер, єдиною щоденною справою для неї стало «полювання» (сталий вираз про те, що потрібно знайти будь-що деінде та це купити – прим. автора). Магазини на той час вже позакривалися, продукти необхідно було шукати по місту. Саме після такого полювання по дорозі до дому у березні 2022 року коло під’їзду будинку її перепинила чинна на той час голова ОСББ.
– Аню, ми ось тут подумали, мені потрібно терміново поїхати до Одеси до стоматолога. Дуже потрібно. Я поїду на пару місяців. Тобі нічого не потрібно буде робити, ти просто будеш приходити раз чи два рази на тиждень, посидиш в конторі та позбираєш гроші за квартплату від тих, хто до тебе приходитиме.
«А я нічим не зайнята, розумієш? Тоді у мене було «полювання» і нічого більше. Ну добре. Звісно, я трохи дивно сприйняла її бажання терміново їхати в Одесу до стоматолога, бо на той момент їй було вісімдесят років. Але ж це на пару місяців? Йшов четвертий рік…», – розповідає Ганна Волковічер.
По тій розмові вона перейняла справи, додатково розпитала про обов’язки та про те, що може їй нашкодити у такі непевні часи. Отримала негативну відповідь. А за деякий час, коли у місті на повну вже хазяйнували окупанти – ходили всюди, виламували двері у будинках, – щось їй потрібно було знайти у тих теках на робочому місці…
«Відкриваю, а у мене на першій сторінці свідоцтво УБД … і далі по списку паспортні дані всіх тих, хто отримував знижку на квартплату. Все акуратно аркуш до аркушу у файликах. Спалити не можна – потрібно ж кудись то заховати. А ще картки з відомостями про мешканців, з якими працювала наша паспортистка… Кажу хлопцям: ану то взяли й винесли, і так, щоб я навіть не знала, де ви то поставите. І, знаєш, я реально не знала. Вони заховали ті документи, а ось куди, то я вже дізналася після деокупації міста», – розповідає Ганна Волковічер.
ЗВІЛЬНЕННЯ МІСТА ТА ЧАСИ БЛЕКАУТУ
За вісім місяців окупації Херсона, розповідає далі Ганна, їй пощастило, і до неї на робоче місце не навідалися недобрі люди зі своїми вимогами запроваджувати нові правила. Виїздити з міста на підконтрольну Україні територію з сином у неї змоги не було. Одного разу він запитав її про це.
«Але куди? Жити у спортивній залі я не хотіла, орендувати житло у мене не було можливості, родичів будь-де в інших областях немає. Україна-ненька чекає на тебе тільки тоді, коли у тебе є гроші».
Про те, що у місто зайшли ЗСУ жінка дізналася трохи раніше за всіх. Пригадує, що одинадцятого листопада на одинадцяту годину тоді прямувала на тренінг з домедичної допомоги. Такі зустрічі «для своїх» організовувала Наталія Шатілова-Погасій. Звісно, після побаченого синьо-жовтого прапора на вулиці рідного міста їй вже було не до навчань.
«Свої емоції, коли я вперше побачила синьо-жовтий прапор, я не забуду ніколи. От скільки буду згадувати, постійно буду ревіти. Нам тоді розповідали, як накладати турнікет… але які в біса можуть бути турнікети, коли я вже побачила синьо-жовтий прапор! Я тоді не могла всидіти на місці! І вся група на мене дивиться, і лектор чекає, поки я заспокоюся, бо продовжувати навчання за таких умов він не хотів. Я бачила, я бачила! А вони – ні. А потім прийшов ще один знайомий, сів позаду мене, я до нього – я бачила! Він взяв мене за руки та говорить: «Я знаю, я теж бачив». Ось це я пам’ятатиму, а те, що потім настали часи блекауту – не особливо. Такі особливості людської пам’яті – забувати погане та пам’ятати тільки гарне. Пережили та й по тому».
Блекаут у місті після деокупації – веселий й цікавий час. Відсутність електрики, води й тепла, поганий зв’язок. У будинку на той час проживало багато людей поважного віку, пригадує Ганна, серед яких були й маломобільні. Працювала тоді система боклажок, які «ходили» від квартири до квартири: воду набирали у місті, де це було можливо, та доставляли жителям під двері. Жінка пригадує, що основна частина саме фізичної роботи лягла на плечі й руки її сина, який тоді вперше сказав, що його спина почала про себе давати знати. Так само адресно збирали телефони й везли їх на підзарядку у точки з генераторами. А вже коли поступово почали з’являтися і електрика, і вода, приводили свої помешкання до ладу. Втім, далі для жителів Херсона розпочався період ворожих обстрілів. Який, по суті, триває й до сьогодення.
ОБСТРІЛИ, КУРВА!
Час від часу, коли ти йдеш містом та раптово здригаєшся від чергового ворожого «прильоту» десь поруч, єдиний коментар, який з’являється у цій ситуації – матюк. Або «втомлене» побажання на адресу недосусідів. Все залежить від твого емоційного настрою саме у цей момент. На запитання про те, як вона реагує на обстріли, моя співрозмовниця знизує плечима, мовляв, ситуація вже є звиклою, сприймає без емоцій та нарікань. Але є у неї декілька історій, які емоційно розхитали свого часу. Перша з них – саме про перші обстріли 24 лютого 2022 року. Вікна квартири, де мешкає, виходять на Чорнобаївку, і на власні очі вона бачила ворожі бойові вертольоти.
«Перші вибухи я чула у своїй кімнаті, а потім вийшла на іншу сторону подивитися, що відбувається. Тоді я кричала на балконі у себе, у мене була істерика, я себе не пам’ятаю у той момент. І тривала вона до тих пір, поки мій син не взяв мене за плечі: «Мамо, не кричи», – пригадує ті події Ганна Волковічер. – Він тоді привів мене до тями. Це, напевно, було саме страшне, тому що – перше. Потім було вже багато всього».
Наступний епізод вже після визволення міста – обстріл центральної частини Херсона у районі торгівельного центру «Адмірал». Саме у цій будівлі був розташований Центр видачі гуманітарної допомоги, де Ганна «працювала» ще з часів окупації.
«Того дня син як раз прийшов мені сказати, що вже буде їхати додому. І за кілька хвилин по тому, як він вийшов у двері, почали лягати поруч ворожі снаряди. У вікно я бачу, як це відбувається, тому не роздумуючи одразу почала бігти на вулицю, поки мене хтось не заволік назад. Всі разом ми спускаємося в укриття, за яке нам слугував паркінг. За спинами сиплеться скло. А у мене очі повні сліз, я намагаюся у цьому стані щось розгледіти на мобільному, набрати сина, комусь пояснити свою ситуацію. А потім чую його голос позаду себе: «Мамо, я тут». Його також хтось заволік назад у приміщення. Ну а далі після пережитого – сміх не межі істерики».
– До речі, у тебе зараз здебільшого щирий сміх та жарти, чи все ж таки стан наближений до істерики?
– Випадки з істерикою за цей час я можу перерахувати на пальцях однієї руки. Пам’ятаю, що точно була істерика, коли ворожий «Град» прилетів у дах нашого будинку у 2023 році. Як про це дізналася, то дійсно плакала. Знаєш, тоді це була злість, розпач, ненависть. А вже наступного дня нам зашивали вікна працівники ДСНС. Це була група з Дрогобича (Львівська область). Старший цієї групи – Василь – такий класний, ми з ним спілкуємося час від часу і до тепер. Так ось: напередодні він підписав зі мною необхідні документи та попередив, що вони приїдуть наступного дня ранком. Назавтра о 7.40 дзвінок – ми вже тут. Але тоді у мене абсолютно не було розуміння кількості людей у тій групі. Ну скільки може приїхати? Людей п’ять чи сім. Підхожу до будинку та бачу: стоять людей зо двадцять, вишикувані у шеренгу по двоє, по формі всі… Аж надто красиво вони виглядали для мене у той похмурий ранок. Я бачу старшого, кажу йому, зачекай, я зараз поплачу, а потім буду командувати. Він тільки посміхнувся. Так що здебільшого жарти та гарний настрій зараз – то дійсно від щирого серця та душі.
ПРОБЛЕМИ У СПІЛКУВАННІ ТА ДУМКИ ПРО МАЙБУТНЄ
«Боїшся – не роби, а робиш – не бійся». Жінка розповідає, що саме цей вислів дістався їй «у спадок» від друга. Якщо вона може зробити будь-що, то повинна це зробити. Якщо не може розв’язати питання самостійно, обов’язково знайде того, хто зможе з цим допомогти. Спілкування й комунікація у наші часи повинні бути у пріоритеті, розмірковує Ганна Волковічер.
… Проблеми з сантехнікою, ніхто наразі у квартирі не проживає, ключів немає і необхідних контактів власника квартири також. Такі ситуації у будинку, за який вона відповідає, трапляються аж надто часто. Люди просто між собою не спілкуються, не хочуть того робити й знати, хто проживає поруч з ними у сусідній квартирі. І ця тенденція не останніх років.
«Це не війна, яка повинна була навчити людей спілкуватися один з одним, це проблема у спілкуванні, яка була, є та буде. Комунікація у нас відсутня. Думаю, що це не питання в менталітеті, а просто люди такі. Напевно, це про західний зразок, коли вони не святкують разом, не зустрічаються, не гуляють, не вітаються… Принцип «комунальної квартири» вже не працює, коли всі разом були зі всіма. На мою думку, це погано. Гуртом і батька легше бити. Якщо є якась біда або проблема, її простіше розв’язати разом, а не окремо один від одного. І легше, і дешевше, і простіше. Мені не подобається, що ми втрачаємо спілкування людей з людьми».
На четвертий рік від початку повномасштабного вторгнення вона відсунула від себе «нелюдів» (основні критерії для оцінки – жадібність, пошук власної вигоди, обман та лицемірство) та залишила тільки своїх, з якими класно будується комунікація по принципу «ти мені – я тобі, щиро та у потрібний момент». Зізнається, що на цю мить не всіх хоче бачити серед тих, хто повертатиметься у Херсон. Коло спілкування змінилося. Як це зазвичай буває у буремні роки: той, з ким був близьким чи не з самого дитинства – пішов в іншому напрямку. Проте на вільні місця приходять дійсно твої люди – справжні й потрібні тобі саме у цей момент. За цей час з’явилося безліч нових емоційних речей, яких люди «з минулого життя» вже не зрозуміють. До прикладу, повідомлення із застереженням від знайомих з-за кордону про те, що на Херсон летять КАБи. «Я не знаю, як на них реагувати. Та й таке. Спати лягаєш, слідкуєш, щоб постіль була чистою, сорочка чиста, а що як прийдуть люди, які витягуватимуть з-під завалів? (сміється)».
– Що далі? Яким ти бачиш майбутнє?
– Я дуже вірю в те, що воно буде. Я вірю, що ці вибл@дки (мова тут про «братський нарід») кудись зникнуть. Я цього дуже сильно хочу. Якби можна було б то наворожити, я б це зробила, але не вмію. А ось потім буде важка виснажлива робота з відбудови, поверненню людей додому, розгрібанню завалів… Я розумію, що коли те все станеться, спочатку ми будемо плакати, потім будемо святкувати. А потім…
Я вже навчилася жити тут і зараз. Просто мене все моє свідоме життя вчили планувати на день, місяць, рік. Відповідати на запитання «а що я буду робити через п’ять років». Я їх собі задавала, знала свій подальший напрямок. А тепер куди я йду? Ходжу у тому, у чому мені зручно. До речі, з приводу одягу: зловила себе на думці, що у мене все тільки у сірих або чорних кольорах. Під час окупації я взагалі не хотіла вдягати яскраві речі, хоча вони у мене були. Ми тоді їздили в громадському транспорті та здебільшого дивилися у підлогу. Бо ти не знав, хто міг би бути поруч з тобою. Насправді й зараз таке частково є. Я також не завжди знаю, хто знаходиться поруч зі мною і що взагалі він робить у місті. І перевірити це неможливо. А залізти кожному у голову… Інтуїція не завжди спрацьовує, просто необхідно зважати на досвід та слідкувати за тим, що ти говориш. Вже півтора року як я працюю в обласному Центрі соціальних служб. І скоро у мене буде захист диплома, тепер я ще й психолог. Життя не стоїть на місці. Насправді свідомо пішла здобувати ці знання, бо знаю, що така допомога у майбутньому буде дуже потрібна майже кожному з нас, на жаль.
15 листопада, 2025, Херсон