Початок цієї історії розпочався влітку 2025 року. В одну з ночей, коли столиця була під змішаною атакою рашистів, я розбила кухлик. На початку четвертої години ночі я вже піднялася до квартири з укриття, бо дуже змерзла, та й мобільні вогневі групи на той момент знищили більшу частину шахедів, які летіли надто низько, ледь не зачіпаючи останні поверхи багатоповерхівок. Зайшла на кухню з єдиною думкою про гарячу каву обов’язково в улюбленому кухлику, який неймовірно заспокоював мене. Секрет крився у його тактильності: вся поверхня була вкрита цяточками. Я вже поверталася з кавою у коридор, коли поруч впала збита чергова якась крилата по@бєнь. Від несподіванки мною підкинуло, а кухлик з такою омріяною кавою вислизнув з моїх рук. Зітхнувши, я витерла залишки кави на паркеті, зібрала до купи частини глиняного горнятка та одразу написала повідомлення в інстаграмі.
Без кухлика я не могла, мені потрібно було терміново замовити новий. Це стало чимось більшим, ніж просто чашкою для кави. Своєрідний оберіг. Черепки у моїх руках, які ще кільканадцять хвилин тому складали цілісний об’єкт, нагадували про безліч моментів, з ним пов’язаних. Ми вкупі пережили масовані обстріли та блекаути у Херсоні, понаднормову й виснажливу роботу та навіть кілька переїздів на нові помешкання та у нові міста. Один кухлик, менший, завжди чекав мене на роботі, інший – вдома. У ньому після важкого дня можна було заварити каву, витягнутися на ліжечку та читати. І життя ставало кращим. Дріп, заварений у вагоні «Укрзалізниці» у великому глиняному горнятку дарував відчуття затишку. І ще дотик до нього заспокоював, реально заспокоював. Щось таке, знаєте, єдине твоє та для тебе.
Богдан на моє повідомлення відповів за пару годин. Я дізналася, що нової чашки мені у нього не придбати, бо він знову повернувся до виконання своїх обов’язків у війську, і перед тим майже все розпродав. Проте історія на цьому не завершилася, а набула нових фантастичних сенсів.
ПРОЄКТ «PANSKE»: З ВІЙСЬКА ДО АВТОРСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ
Богдан народився та зростав у місті Старокостянтинів на Хмельниччині (з 1 жовтня 2025 року місто носить офіційний статус «міста-героя України»). Там проходило його дитинство, юнацтво та формування особистості. Власне, свій перший військовий контракт підписав також там. Було це у 2016 році. У військо пішов за покликом серця та свідомо. За освітою корекційний психолог на початку своєї військової кар’єри отримав тилову посаду механіка.
«Але я швидко зорієнтувався, що фахово механізми я можу, хіба що, ламати. І мені одразу прийшло розуміння того, що потрібно зробити. Зрештою, я ж прийшов на війну, тому я просто перепросився у бойову бригаду. Так згодом я потрапив до 93-ї, став кулеметником. Саме там закінчився мій перший трирічний контракт», – розповідає Богдан.
Далі – новий контракт у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Там і залишився у «маленькому ефективному підрозділі :)», де знайшов для себе все те, задля чого взагалі свого часу йшов до війська. А також працював за фахом, про який давно мріяв. Початок повномасштабного вторгнення для Богдана розпочався ще у січні 2022 року на північному кордоні у складі ротної тактичної групи, яка повинна була стримувати можливий ворожий наступ. Після «офіційного вторгнення» ворога у лютому, разом із побратимами майже організовано попрямували на Запорізький напрямок.
«В тентованому кузові вантажівки з купою барахла. Що запам’яталося мені тоді: на кожному перехресті люди закидали нам у машини, що у кого було. От дійсно відчувалася народна підтримка: починаючи від варення і булочок до спальників та куфайок. От хіба що лижі ніхто не засунув у машину. І на Запоріжжі так само: зупиняється автівка на імпровізованому блокпості, відкриваються двері, і люди, нічого не кажучи, починають класти своє добро. А його вже там стільки багато, що вже й не треба. За кілька днів у нас почалася безпосередньо робота. Це вже було не АТО. Будь-який період АТО був набагато легший і простіший, ніж перші дні початку повномасштабки. Так принаймні я особисто відчував. Кількість обстрілів, втрати, відсутність укріплень, – це вже була дійсно велика війна, розвиток подій на кілька порядків вищий», – пригадує Богдан.
Він був майже скрізь, окрім Луганщини: Запорізький та Херсонський напрямки (втім, у звільнений Херсон Богдан свого часу так і не потрапив, стояв трохи «вище за течією Дніпра», тому і говорить про власний незакритий гештальт та планує все ж таки приїхати у місто), далі – Соледар та Бахмутський напрямок. Згодом обставини змусили його зробити нелегкий вибір. Відтак Богдан повернувся у рідне місто «щоб наново інтегруватися у цивільне суспільство». Саме тоді й відбулося наше з ним знайомство, сталося це під час арттерапевтичного театрального проєкту «Line.For.Life» за участю ветеранів у Хмельницькому. Це один зі шляхів адаптації, який він тоді обрав для себе. Із запитом звернувся до Veteran Hub, одразу приєднався до освітніх чатів, а згодом організація перенаправила його до своїх партнерів у Хмельницькому.
«З ними я почав товаришувати та взаємодіяти у кількох проєктах та заходах, які були спрямовані на підтримку ветеранів та їхніх родин. Так я познайомився з цим театральним проєктом. Для написання п’єси потрібен був безпосередньо матеріал – реальні історії, які б могли лягти в її основу. Слова, думки, сприйняття, переосмислення, люди. Розумієш, найбільшим викликом для військових та ветеранів, які повертаються, стає адаптація до цивільного життя. Вони часто стикаються з психологічними труднощами, і ці проблеми потребують уваги суспільства. Я і сам переживав складні періоди, тому намагаюся допомагати іншим через різні ініціативи. Всі проблеми, які стосуються ветеранів – вони присутні та нікуди не діваються. Вони не зникнуть самі по собі, якщо ви на них закриєте очі чи не будете помічати. Переважна більшість тих, хто повернуться, пройдуть цей шлях адаптації. І їх треба буде повертати, треба буде приймати», – говорить Богдан.
Ще один з напрямків, який допомагає знайти «своє місце» у суспільстві – заснування власної ветеранської справи з виробництва художньої кераміки. «PANSKE» – напрямок ментальної кераміки, концептуальний підхід зі створення керамічних виробів як інструменту для арттерапії, гармонізації внутрішнього стану та розвитку усвідомленості. Богдан працює з багатьма матеріалами, серед яких кераміка, гіпс та бетон. Окрім інтеграції, для нього це також варіант заробляти кошти, враховуючи власні творчі можливості. Додатково, розповідає Богдан, це і проведення арттерапевтичних майстеркласів для інших. Слово зараз модне, але процес ефективний у всіх сенсах.
ГОРНЯТКО З ДОНЕЧЧИНИ «З ПРИСМАКОМ» ВІЙСЬКОВОГО ПОБУТУ
Віднедавна Богдан знову повернувся до війська. «Чого?», – запитую. Відповідь проста та зрозуміла: бо він хотів на Донбас, хотів назад на війну. Це вже стиль життя. В Старконі йому було кайфово, нічого не заважало: був вдома, вигулював собаку та займався творчістю. Проте і тут знаходить час для творчості. Відповідні умови для неї – щось несуттєве, бо «можна і з болота коників ліпити», якщо є головний компонент – бажання. Ідея продовжувати заняття творчістю на війні у Богдана з’явилася з можливістю придбати необхідну пічку для випалу готових глиняних виробів.
«Пічка у мене компактна, влізає у багажних автівки. Продиктовано то вже звичкою робити все максимально функціональним, мобільним та зручним. Але до пічки на додачу зі мною постійно їздить великий чорний пес, на ім’я Возик, якого я забрав до себе з покинутого хутора. Так що тепер у мене є все для щастя. Ну майже все», – розповідає Богдан.
Піч за весь час ще не доводилося перевозити, як розпакував її Богдан, там вона (слава Богу!) і стоїть. (І краще взагалі нікуди не рипатись…). Портативна, споживає мало електроенергії – два кіловати, яких також ще треба десь взяти. Її достатньо для того, щоб зробити якусь річ середнього розміру, а мініатюр на випал можна завантажити більше. Вона може працювати і від невеликого генератора за відсутністю електрики в мережі, проте за таких умов процес виготовлення стає суттєво витратним. Замовлення приймає від побратимів: кому люльку, кому чашку чи вазу, але наразі це не комерційна історія, тому що Богдан перестав займатися соцмережами.
«Друзі друзів не так-то просто до мене потрапляють. Таких практично і немає. Щось я просто даю: «Ось це тобі». І невеличка радість від цього трохи вирівнює емоційний стан сприйняття навколишніх ситуацій для людини. Це мікрорадість. Мені подобається таке робити. Це подарунок, і я знаю, що я це роблю цілковито як подарунок. І людина знає про це. Своєрідна культура подарунка. Для продажу – це інше, але також кайфово по-своєму. Я хочу так і відчуваю це так. Не через те, що я «митець і я так бачу», аж митцем я себе не вважаю», – розповідає Богдан.
Процес «виробництва» кераміки в умовах прифронтового житла не надто важкий, все робиться на табуретці у вільний від «беерок» час. Готовий виріб ставиться на поличку чи у ящичок, тираж не великий, але замовлення є. Головне, щоб була електрика. Побратимів до спільної творчості не залучає: комусь для емоційного розвантаження потрібна робота з глиною, комусь – поскролити соцмережі або просто відпочити. Кожному – своє.
«Здебільшого мої побратими вважають себе «криворукими :)». Я ще пробую переконати їх у зворотному, але поки це не дає відчутних результатів. Простіше дати готове. Коментарів негативних від них не отримую, є тільки побажання, які для себе я сприймаю позитивно. За одним хочеться друге. Зробив чашку, а «зроби ще». Це також магія подарунка. У натхнення я не вірю, такої штуки для мене немає. Я – ремісник, яке натхнення? Захотів зробити так, треба зробити чашку: знаю якійсь готовий варіант, а тоді з’являється щось нове, вона розкривається тобі по-своєму. І через деякий час вже вона говорить з тобою, говорить матеріал, говориш ти сам із собою, щось пізнаєш. Ось як відбувається, немає натхнення як такого. Натхнення може бути після, а не «до».
МУРАХИ ПО ШКІРІ
ШІ довго робив мені світлину до цього допису: ідеально згладив поверхню горнятка, відтворив необхідні пропорції, максимально замалював глиняні «шрами» під поливою, вирівняв колір… Проте саме не ідеальність, а справжність робить цю чашку особливою. Щоразу, коли я заварюю у ньому каву, згадую, де він був зроблений та за яких умов. І головне ким. Ці думки не про драму «незважаючи на попри все», не про міць духу та силу волі (хоча й не без цього), а про… я навіть не можу на цю мить особисто для себе окреслити, про що це все. Це щось трансцендентне.
«Із нової пічки виробів далі ближньої лінії фронту ні у кого немає. Це тільки тут. (Почекай, а Херсон?!, – запитую я). Роби добро та кидай у воду. Це більше до того попереднього життя, бо ця історія тягнеться ще звідти. Закрив гештальт з горнятком та забув. Я більше пам’ятаю ЩО треба зробити, аніж те, що вже зробив. А от те горня, що у тебе зараз у Херсоні, воно одне таке. І воно було «з сумнівом» із самого початку. Як тільки я його зробив, була велика спокуса кинути це діло в переробку та зробити більш рівно. А потім як воно висохло, як я його випалив та взяв у руки, зрозумів, що воно прикольне та особливе. Та й так воно і поїхало на південь. Власне, так і з дітьми багато трапляється: власних дітей не люблять і сумніваються, а потім як придивитися – то воно моє. Чи обранці наші. Так воно і є: все проходить через сумнів, випробовується ним».
Робота з глиною – дієвий спосіб розвантажитися емоційно. Під час процесу Богдан думає. Але вже не про те, про що думав до цього: нагодувати собак, напалити у хаті, приготувати щось поїсти, випратись та виспатись, десь піти на закупи, підготуватися до наступного виїзду і ще купа всього. У вільний час можна зробити кухлик, поставити випалювати вироби, якщо є електрика. На творчість зазвичай йде година-дві, якщо це не трудомісткі речі. З матеріалом проблем немає, єдине, що необхідно економити поливу, розповідає Богдан, бо у звичайних умовах майстерні то легше робити, занурив – і все. У цих умовах він покриває виріб пензликом. А ще під час прогулянки з собаками, Богдан знайшов копанку з місцевою дикою глиною, яку тут добували свого часу для місцевої гончарної майстерні. Вироби саме з цієї глини вже зроблені та знайшли своїх господарів.
«Наприклад, я робив підсвічник, то так, там довго довелося погратись, бо там була стилізована лінія електропередач. Є всякі. Ну а зараз поки нову техніку освоюю (мається на увазі ХУДОЖНЮ техніку – додає через паузу).
-Роблю чашки, вази… Та ну що додати? Зараз сиджу «на роботі», каву п’ю. Думаю ще чаю заварити. Налаштувався на довгу розмову. Шо там «олєг»?
-Який?…
-Ну ти розповідала…
-А! Ти про це! Я й забула вже, бо колеги на мене косо дивилися, коли я постійно прощалася та віталася з мертвою вороною вголос… Тому вже роблю то подумки. Та нічо, так і висить у сітці, хто ж його прибере тут?..».
Але це вже зовсім інша історія. А щоб завершити поточну, слід додати вам посилання, бо замовлення приймаються.
20 березня, 2026, Херсон – Донбас