Навпроти мене на літній терасі кав’ярні сидить дівчина-бариста з неймовірною посмішкою та неймовірним ім’ям – Белінда. На початку розмови вона уточнює, що її ім’я має італійське походження і так вирішила її назвати мама. У цьому закладі вона працює лише кілька місяців відтоді, коли повернулася до рідного Херсона з Туреччини. Нашу розмову час від часу переривають гості кав’ярні, які «забирають» від мене Белінду з сонячної тераси до кавомашини у приміщенні.
«Можна почати з того, що я народилася у Херсоні та прожила тут все своє життя. Були моменти, коли декілька разів жила в інших містах – Київ, Дніпро, але це не тривало більше ніж півроку. А так загалом все моє життя постійно тут, на ХБК», – коротка відповідь та знову переривання на приготування кави.
Допіо, капучино, еспресо-тонік… вона продовжує мені розповідати про те, що на момент початку повномасштабного вторгнення жила та працювала у Туреччині. «Навіть дуже багато працювала», – додає через паузу. У Туреччині постійно проживає її мама, має громадянство цієї країни. З нею Белінда не бачилася дванадцять років, тож вирішила все ж таки поїхати у гості задовго до подій лютого 2022 року.
«Приїхала і там залишилася, взялася вивчати турецьку мову. Знаєш, починала працювати ледь не підсобним робітником, адже без основних знань турецької мови знайти там пристойну роботу взагалі було не реально. Але згодом я вже навчилася і відповідати, і розуміти, що мені кажуть… Боже, я його триста років не бачила! Почекаєш?… Це наш друг – класний чувак, дуже багато допомагав знайомій сім’ї з п’ятьма дітьми. Він привозив дитячі речі й харчування, а ми потім те все передавали. Думаю, ти й сама розумієш, як їм тут живеться у воєнний час. Отак. Поки його тут не було, у мене відбулося у житті багато змін, тому потрібно йому терміново все-все розповісти (сміється)».
ВІД КАВИ У ТУРЕЧЧИНІ ДО КАВИ У ХЕРСОНІ
За рік спільного перебування з мамою під одним дахом, дівчині стало зрозуміло, що у них абсолютно різні погляди. Тому було прийняте рішення починати самостійне життя у новій країні. Белінда розповідає, що вже на той момент рівень її турецької дозволяв працювати у ресторанах: вона могла приймати замовлення, вільно розповідати та спілкуватися з людьми. Працювати доводилося багато. Через деякий час разом із майбутнім чоловіком знайшли роботу у новому закладі, який відкрили їхні спільні друзі. Закріплених робочих обов’язків як таких не було, пригадує дівчина, вона була універсальним працівником. А от конкретно сфокусуватися на техніці приготування саме кави їй дозволила конфліктна ситуація, яка виникла з керівництвом закладу. Після цього випадку Белінда перейшла працювати до нового місця, де стала відповідати виключно за приготування кави.
«Паралельно з роботою щодня приходила додому, дивилася українські новини, дзвонила родичам. Під час розмови у слухавці чула вибухи, розуміла, що я далеко і нічого зробити не можу. Довела себе майже до нервового зриву і все-таки вирішила терміново повертатися з Туреччини додому. Що робити? Поїхали з чоловіком до Грузії, одружилися, а через два тижні я вже була в Україні. Неймовірні почуття накрили мене вже в Одесі – рідна мова і свої люди. Все навколо своє, попри ті події, які тоді відбувалися. З Грузії до Молдови, далі – Одеса, Миколаїв та Херсон. Саме таким був мій шлях. І все це змінювалося з літака на автобус, з автобуса на ще один автобус, потім взагалі на бусик. Пам’ятаю, коли я проїжджала Посад-Покровське, то вже розуміла, що на мене чекає вдома. Я встигла подивитися на ті краєвиди вздовж траси. Жах. Це був червень 2024 року. Я знала, що це розіб’є мені серце, знала, що все буде важко прийняти, але це потрібно було зробити. Заїхала я тоді у Херсон майже під комендантську, а вранці наступного дня… Знаєш, я була в шоці від того, що все місто було ніби «покусане» ворожими снарядами, – розповідає Белінда.
«ЄSens» ЗНАЙТИ РОБОТУ
За допомогою у пошуках роботи дівчина звернулася до друга-волонтера. Саме він зателефонував її майбутній шефині з розповідями про те, що є дівчина, яка може варити каву. Цього самого дня Белінда вже була на співбесіді у кав’ярні «ЄSens» (колишня назва «Єсенін» – прим. автора), а наступного дня розпочала триденне стажування. Згадує, що на початку їй було трохи незвично працювати у закладі, оскільки вона ніколи не мала досвіду спілкування з військовими.
«Ти не знаєш людей, не знаєш, про що можна говорити, а про що – ні. Але згодом я звикла та зрозуміла ці особливості. Можливо тому, що я також постійно знаходилася у місті та знала на власному досвіді, що відбувається. Тобто вже з’явилися спільні моменти, про які можна побазікати», – пригадує Белінда.
Адаптація до нових херсонських реалій у неї так і не відбулася. Припускає, що вона просто не була готова до такого перебігу подій. Те, що відбувалося навколо, сприймалося важко: постійне життя «на межі» життя та смерті залишало свої відбитки у свідомості.
«Коли я вперше у своєму житті потрапила під обстріл, то перша думка була така: «Бляха, куди б його подітися, куди бігти та що робити?». Я чую, як воно свистить, у мене шоковий стан, я починаю плакати. Але плач не плач – то особливо тобі не допоможе і нічого не змінить. Я тоді встигла зі всіма, кого знала, подумки попрощатися, але, бачиш, вижила і все нормально. Все ж таки я думала до цього моменту, що сильніша. Проте зараз для себе розумію, що все ж таки хочу жити».
НАСТАВ ЧАС ЙТИ СВОЇМ ШЛЯХОМ
– То ти плануєш переїздити у спокійніше місце?
– Не те, що у спокійніше місце, тут інше – бажання йди шляхом до відкриття власної справи у цій сфері. Можливо, я ще дечого й не знаю, але у мене є бажання цьому навчитися, а також багато знайомих, які можуть допомогти мені у цьому. Тому вірогідно що згодом ми вже з тобою за розмовою будемо сидіти не тут на літній терасі, а у моїй власній кав’ярні. І я буду тобі розповідати як довго йшла до того всього.
На запитання про вибір іншого міста для відкриття власної справи Белінда категорично відповідає: «Тільки Херсон, сто відсотків! Я не хочу це робити у будь-якому іншому місті». Проте на даному етапі вона планує їхати за необхідними коштами за кордон. Пункт призначення – Італія, країна, яка дала світу такий напій як капучино, а потім і флетвайт, і все інше…
«Я б хотіла попрацювати саме в одній з італійських кав’ярень з великим потоком відвідувачів. Знаєш, аж так, щоб мені від роботи було прямо не перелюбки! Саме так, на мою думку, і набувається необхідний досвід. Набратися його, але не залишитися, а повернутися. Тому що я з Херсона, тому що я хочу жити у своїй країні та займатися власною справою. Я розумію, що зараз тут не можу заробити необхідних грошей, для цього потрібно досить багато часу, а у мене він обмежений. Та й на своє життя я звикла трохи більше коштів витрачати, розумію для себе, що таких грошей тут не зароблю. Навіть зараз … у мене друзі служать в «Азові», а я не можу їм взагалі нічого задонатити. Бувають моменти, коли мої кошти вони повертають назад зі словами «станеш на ноги – потім допоможеш» – ділиться своїми роздумами Белінда. – До речі впевнена, що якщо і жити постійно у Херсоні, то тільки зі своєю справою. Так можна підтримувати людей, надавати робочі місця, допомагати військовим та займатися волонтерською діяльністю. Я і зараз бачу на прикладі своєї шефині, яку вона надважливу справу робить, бо у такі не прості часи тримає бізнес, створює нові робочі місця, а також паралельно з цим виконує безліч волонтерських задач. Це дійсно надихає».
За три місяці роботи баристою у кав’ярні на ХБК дівчина поспілкувалася з безліччю людей і точно може сказати, що у них здебільшого оптимістичні настрої. Вони приходять у заклад не тільки за звичною кавою та смаколиками до неї, але й за підтвердженням того, що заклад працює попри всі обставини. Всі при справі та на місці, і це надважливий компонент у такі буремні часи.
«Люди, які приїздять з інших міст до Херсона за своїми речами, до прикладу, вони трохи у шоці від ситуації. Кажуть, ми сьогодні приїхали та сьогодні ж увечері звідси валимо, тому що живемо на Перекопській. І я розумію, чому вони так говорять. Бо це не жарти все ж таки, ми тут не мандаринки так-то всі їмо. (сміється – прим. автора). Що ще можна додати? Що все буде добре, війна скінчиться і ми нарешті повернемося у свої міста. І довго-довго будемо ще розгрібати та відбудовувати то все, але я думаю, що всі свідомі українці до цього готові. О, згадала! Знаєш, мені ще не подобаються оці зітхання – «Та наша влада!..», «А він чи вона не так роблять!..» й інші подібні. Та яка влада? Це з совка залишилося. Країна починається з тебе, і з мене. Більшість щасливих людей бачать, що відбувається, але обирають варіант робити щось своїми руцями та таким чином змінювати ситуацію. Тому і потрібно кожному з нас просто брати та робити. Я у цьому впевнена».
***
На жаль, контакти Белінди мною були втрачені: техніка іноді має властивість змушувати вас розпочинати своє життя не з чистого аркуша, а з порожньої телефонної книги. Проте я все ж таки знайшла сторінку Белінди у фейсбуці. Профіль закритий, але у ньому присутня назва італійського містечка. І хоча вона мені так і не відповіла на повідомлення, я впевнена: вона йде до реалізації своїх планів та мрій. І, звісно, я хочу, щоб у неї все було добре.
Довгий час популярній кав’ярні по вулиці Іллюши Кулика деякі відвідувачі закидали коментарі з приводу її назви. До початку повномасштабного вторгнення херсонці знали її як «Єсенін» і з такою назвою вона лишалася довгий час. Як на мене, це жодним чином не впливало на ті об’єми різноманітної діяльності та волонтерської допомоги, яку надавали тут у маленькому приміщенні з перших днів окупації. Втім, у лютому цього року кав’ярня отримала нову назву – «ЄSens». А на її сторінці в Instagram з’явився допис: «Кажуть немає майбутнього без минулого. І це правда… ми пережили назву «Єсенін», подякували їй і відпустили. Бо тепер у нашої кав’ярні новий Sens…».
10 вересня, 2024, Херсон