З Анною Коноваловою я познайомилась в одному з творчих мультипросторів, який зараз постійно працює у Херсоні. Спочатку з нею були на спільних лекціях з англійської мови, згодом – опинилися в замкнутому колі на психологічному тренінгу. Зазвичай, як це буває, такі душевні сесії «без прикрас» вже по-іншому дозволяють подивитися на людину, яка знаходиться поруч із тобою. Тому і з’явилося бажання сходити разом на каву десь за межами артпростору в укритті. Так і сталося. А згодом, коли вже відбулося кілька зустрічей та цікавих розмов про все і ні про що одночасно, мені захотілося цілеспрямовано розпитати про її досвід та особистий шлях від життя в окупації, визволення міста та постійного перебування у Херсоні під обстрілами.
Початок війни для корінної херсончанки був несподіванкою, хоча саме до цього дня вже всі навколо тільки й говорили про близький початок повномасштабного вторгнення, починає згадувати Анна. Для неї особисто не було часу на роздуми з цього приводу – жінка готувалася до випускних: молодша донька у 2022 році закінчувала дитячий садок, старша – була випускницею у школі. А оскільки вона самостійно хотіла шити випускні сукні своїм донькам, то всі думки були спрямовані на закупівлю необхідної тканини та пошук відповідного фасону. З придбаної тканини так і не судилося пошити те, що планували… Про те, що почалася війна, Анна дізналася 24 лютого 2022 року від батька своєї старшої доньки, чоловік зателефонував їй о п’ятій ранку з Миколаєва. Першої її реакцією від почутого був шок, і у цьому шоковому стані вона перебувала аж до початку березня. Усвідомлення того, що насправді вже відбувається щось жахливе, до жінки прийшло після споглядання колони російської техніки з вікна власної оселі. Анна згадує, що колона їхала доволі повільно, а гул від її просування тоді її неабияк налякав. Разом із тим прийшло і розуміння – тікати далі нікуди, вона залишилася сама з дітьми у рідному місті, по вулицях якого тепер ходять чужі озброєні люди.
ОКУПАЦІЯ. ЗАХОВАТИСЯ ТА БУТИ НЕВИДИМИМ
«Нещодавно я переглядала новини на одному з телеграм-каналів у період за вересень-початок листопада 2022 року. Для себе розумію, що я жила саме у цей період у Херсоні. Проте, коли перечитую всі ці новини через майже два роки, ловлю себе на дивному відчутті, ніби це все відбувалося в іншому місті. Знаєш, ніби читаю книжку про ті події, хоча я їх переживала тут так само. Але це історія про когось іншого, – розповідає Анна Коновалова. – Я майже не виходила з дому, тільки десь за продуктами, але це був тоді своєрідний квест: навіть за хлібом потрібно було відстояти чотиригодинну чергу і не отримати на руки нічого. Тоді потрібно було вирішувати безліч нагальних питань – знайти людей, у кого щось було чи хто щось виготовляв самостійно. Знайти та придбати продукти з запасом на кілька днів – і все, знову сидіти вдома. У такому режимі минула майже вся весна. А вже на початку літа у місті відносно все стало на свої місця, бо ми побачили, що до нас «простих смертних» в оселі ніхто не вривається. Звісно, не всім так тоді «щастило», і були люди, які кудись дівалися несподівано».
Виходити у місто, але не далеко. Звичний маршрут: на ринок за продуктами, до батьків в інший район Херсону і знову до власної домівки. Самі неприємні почуття та здивування у херсончанки викликали озброєні люди, які купляли на ринку овочі та фрукти. Наші овочі та наші фрукти, наголошує Анна. І у неї під час споглядання цього дійства виникало перше питання – невже у них такого немає вдома? Що вони тут роблять, чому саме тут і навіщо їм все то потрібно? Ком у горлі стояв і від споглядання бігбордів по всьому місті з написами «Росія з вамі навсегда», а на тих картинках – люди у вишиванках та щось про «братскіє народи».
«Був момент такий для мене найстрашніший, коли я вирішила з доньками все ж таки з’їздити влітку на пляж. Ми звикли купатися на Гідропарку на Острові. По дорозі туди нас навіть не зупинили на блокпості, а ось коли вже поверталися назад… Нас зупинили і почали шукати привід, щоб посваритися, – згадує Анна. – І я розумію, що у мене в машині на задньому сидінні дві доньки: одній 17, іншій – шість. І я хочу сказати їм все, що думаю, але при тому знаю історії людей, які на цьому блокпості отримали не тільки по голові, тому я сиділа тихо, прикусивши язика. Я розуміла, що якщо зараз почнеться – БТР, озброєні люди, вони дуже злі та не чують те, що ти їм говориш, і нам навряд чи вдасться повернутися додому. Проте тоді нам пощастило, після цього на пляж я більше не їздила. Цей випадок настільки засів у мене в голові, що вже потім, коли я бачила інші блокпости, у мене автоматично починало холонути все всередині. Оцей липкий страх, що знову зупинять та намагатимуться мене вивести на якусь неспокійну розмову. Це дуже важко, бо ти без зброї, і вся твоя роль зводиться до того, що треба посміхатися, бо на кону стоїть твоє життя або здоров’я».
Влітку 2022 у Херсоні по скупченнях російських військових почали прилітати українські ракети. Це також було своєрідною «перевіркою» на своїх людей, серед яких точилися розмови про наявні та ймовірні місця дислокації окупантів. Втім, вступати у такі діалоги було ризиковано, згадує Аня, бо сто відсоткової гарантії та довіри до людей не було. Серед її знайомих багато було тих, хто відстоював «руській мір», ці люди згодом опинилися на «іншому березі ріки». Від таких людей також періодично їй особисто поступали пропозиції щодо працевлаштування.
«За їх словами, якби я б погодилася, то «була б у шоколаді, у мене мало бути все добре». Проте для цього потрібно було отримувати російський паспорт. І я казала, що у мене зараз на це не має часу, бо я виховую дитину, – згадує херсончанка. – Хоча насправді виховання молодшої доньки забирало у мене не так вже й багато часу, це була дієва відмовка проти таких пропозицій. Після випускного у дитячому садку у перший клас моя донька не пішла, це було принципово для мене, бо всі школи вже тоді перейшли на навчання за російською учбовою програмою. Тому я вирішила трохи почекати. Я не знаю, як так вийшло, але коли деякі мої знайомі починали поступово пристосовуватися до нових окупаційних обставин, я чомусь вірила, що це ненадовго. Попри всі ці бігборди, попри все те, що відбувалося у Херсоні, десь всередині у мені жила віра, що все-таки це колись припиниться».
Наступне логічне питання від мене прозвучало з приводу грошей. Багато разів чула історії від різних людей, які були поставлені в жорсткі умови виживання під час окупації, і саме через це згодом все ж таки вимушені були пристосовуватися чи погоджуватися на нові правила. Не говоримо зараз про «істіних прихильників». Сама особисто проходила етап повернення на підконтрольну територію ціною чотирьох добової поїздки, чотирьох кордонів та немаленької грошової суми, яку необхідно було витратити на цю подорож «без гарантій». Виїхати тоді влітку 2022 року з окупованої Херсонщини було можливо, розповідає Анна, але це було важко та знов таки було не з дешевих забаганок. Перший шлях – на Крим, потім через пів росії на кордон з Латвією до Польщі. Така поїздка обходилася приблизно у тисячу доларів. Другий варіант, який працював кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, через Снігурівку або через Давидів Брід. І там були різні ціни. Але разом з тим ціна не мала значення, бо не всі виживали, хто тим шляхом їхав. На жаль. Хтось не проходив фільтрацію, яка могла тривати кілька діб, а хтось гинув посеред поля під час обстрілів.
«Я ж готувалася до випускних, тому накопичувала кошти. Додатково я збиралася влітку того року поїхати на відпочинок до Туреччини. У мене були грошові збереження, на які я протягнула майже впритул. У місті після його окупації продовжували ходити гривні, рублі стали завозити десь ближче до літа, напевно. Проте важко було з української банківської картки зняти кошти. У нас з’явилася у той час ціла когорта людей, які займалися грошовими переказами з карток та видавали готівку на руки за певний відсоток за свої послуги. Правда, тих людей ще потрібно було знайти та і ціна за їх послуги коливалася від 5 до 20 відсотків від потрібної суми, – згадує Анна Коновалова. – Була тоді ще біда з мобільним зв’язком. У нас на вулиці Європейській (колишня Суворова) недалеко від Корабельної ради було місце, де до останнього ловив український стільниковий зв’язок. Тоді туди приїздили люди зі всього міста – ми це місце поміж собою називали «стіною плачу». Бо кожен тут намагався додзвонитися до своїх рідних з України та сказати, що з ним все добре. Через деякий час російські військові зрозуміли, що щось не так, і тиждень намагалися з’ясувати, звідки йде сигнал. І потім знайшли обладнання в одному з магазинів мобільного зв’язку», – згадує херсончанка Анна Коновалова.
Тримати зв’язок із батьками стало можливим завдяки допомозі знайомих, через яких вона придбала дві сімки російського мобільного оператора. Бо для цього потрібен був російський паспорт. Проте завжди був стабільним інтернет-зв’язок від місцевого провайдера, що давало змогу підтримувати контакт зі старшою сестрою, яка виїхала з Херсону спочатку в Україну, а згодом за кордон. Восени 2022 року у Херсоні обстріли російських військових почастішали, згодом почали закриватися школи на канікули. При чому, згадує жінка, канікули організовували двічі посеред навчання. Потім у кінці вересня запропонували батькам відправляти дітей «на оздоровлення та відпочинок» до тимчасово окупованого Криму. На моє запитання, що ж з нею залишиться назавжди після цього періоду, якщо такі речі, звісно, є, Аня відповіла наступне:
«Те, що залишилося зі мною, це – страх. Коли ти їдеш вулицею і бачиш людей зі зброєю, і ти розумієш, що це чужа армія. Розумієш, що у тебе немає прав, у тебе немає нічого і ти маєш бути для них непомітним. Пройшла повз, опустила очі, бо в очі дивитися не можна було – інакше підійдуть та почнуть розпитувати. Виконувати ось цю задачу – бути непомітним, коли людей у місті стає все менше і менше, це було досить важко. А ще я пам’ятаю момент, коли прокинулася вдома від світла у кімнаті. Я встала, заглянула у шпаринку між шторами та побачила, що неподалік стоїть БТР і світить великим прожектором у наш провулок. І ще ходять солдати з ліхтариками, світять за наші ворота. Оце було страшно. Хоча я стояла у себе в кімнаті, я відійшла від вікна, щоб не дай боже хтось з них побачив, що хитнулися штори на моєму вікні! Але той момент мене злякав навіть більше, ніж зупинка на блокпості. Тоді я просто була зла, і була безпорадна від неможливості ту злість виплеснути на людей, а тут у мене з’явився страх. Оце зі мною тепер буде завжди».
МОЖЕ ЦЕ СПРАВДІ ВЖЕ НАЗАВЖДИ?..
«І день, коли нас визволили я теж не забуду. Такі самі відчуття, коли почалася війна, – так починає свою розповідь Аня про події листопада 2022 року. – Просто наскільки у мені жила та віра, що нас звільнять. Вона жила, жила, і вже починають лупити по російських військових, але при цьому у мене були і моменти відчаю. Я перестала через деякий час слухати новини взагалі, коли там постійно казали ось в травні, ні, в червні, ні скоро, вже дуже скоро. А його все немає і немає. А зі всіх боків до мене: а давай ми тобі дамо роботу, а давай ти отримаєш вже паспорт. І з цим бачу паралельно, що ті, хто також очікував, вже приймають нові умови існування. Я не засуджую цих людей, я їх розумію, у кожного своя віра та можливості для спротиву. І у моменти власного відчаю, я намагалася відганяти погані думки від себе на зразок «Може це справді вже назавжди? Як так?».
Новину про те, що у Херсоні вже перебувають українські військові жінка почула від сусідки. Саме вона і сказала, що люди, які їхали маршруткою на Таврійському, побачили важку техніку під українськими прапорами. Таку новину Аня сприйняла стримано, бо, за її словами, вже стільки разів чула, що українські захисники «десь тут і хтось їх бачив». Але де і хто конкретно бачив – то лишалося на рівні чуток. Кілька днів поспіль до дня Визволення у місті не було світла – російські війська «вирішили» енергетичне питання, коли відступали. Тому нагальною потребою для жінки було щось зробити з продуктами, які псувалися у морозильній камері. І тільки вже у себе вдома херсончанка почула, як за вікном гудять машини.
«Я виглянула у вікно і побачила, що їде колона легковиків, але всі з прапорами України. Я кинула вже ті продукти, і вийшла на вулицю. І так я побачила, що нас звільнили. Всі радісні, всі в ейфорії, обіймають український військових. Дякують їм. Вони також трішечки розгублені, стільки до них уваги та любові. Я пам’ятаю двох хлопців, які принесли до військового якийсь снаряд. Ось, кажуть, ми його знайшли, вам принесли. А він їм каже, щоб вони його поклали та відійшли. Тоді вони сіли коло нього неподалік на лавочці. Відійдіть, воно ж вибухонебезпечне! А вони йому – ми це два квартали до вас тягнули, щоб відійти тепер, ні! І всі люди підходять сюди до військового, а він їх не пускає, каже, що тут вибухонебезпечний предмет. Такі моменти запам’ятовуються. Мабуть, пройде ще деякий час, і я по іншому буду на це все дивитися, а поки що сам момент окупації затерся, якось так вийшло. Після звільнення до нас часто приїздили іноземні журналісти і вони задавали, як на мене, дуже дивне питання: «А коли було краще: під окупацією чи зараз, коли їх немає, але вас обстрілюють?». Ем… краще, коли нас обстрілюють, але російський військових серед нас немає».
ЖИТТЯ ПІД ОБСТРІЛАМИ: СЛУХАТИ ПОВІТРЯ ПІД ЧАС «ДРОНОВОГО» САФАРІ
Майже два роки постійного життя під обстрілами… Спочатку було страшно, потім було дуже страшно, а тепер їй вже чомусь не страшно і це досить погано та неабияк лякає, розповідає Анна Коновалова. Бо є розуміння, що коли вона йде вулицею та чує виліт, сховатися від цього немає де. Це не контрольоване дійство, там розкладу немає, тому і своєчасно опинитися біля укриття майже неможливо. Та і добігти кудись в безпечне місце, поки летить снаряд, теж складно. Був період, згадує херсончанка, коли вона йшла містом та постійно вишукувала місця, де могла б заховатися за потреби. Зараз вона просто йде вулицею, бо якщо приліт буде поруч, вона майже нічого з цим не вдіє.
«Я бачу металеві ворота, які наскрізь прошиті уламками, я бачу понівечені будівлі, і розумію, що мене «проб’є» і поготів. А цей злам, коли вже стало не страшно і буденно від обстрілів, стався зі мною тоді, коли доволі близько прилетіло від мого будинку. Тоді посипалося скло з вікон у сусідів зверху, мої, дякувати Богу, залишилися цілі, – розповідає Анна Коновалова. – До речі, я їх принципово не мию, бо коли збираюся подумки все ж їх вимити, знову дуже близько прилітає. Тому бруд на них тут виступає своєрідним захисним бар’єром від фанери. Бо ми бачимо все ж таки сонечко, і це дуже тішить. Моя молодша донька ще забігає у коридор під час обстрілів, і я стою поруч з нею, але думаю, добре, що не цього разу. Я чую, як за вікном сиплються уламки по нашому дворі, але добре, що не нам по головах. І все. Постійні прильоти – день, другий, третій, і воно вже стає буденністю. Я коли готую їжу і починають обстрілювати, думаю, треба хоч встигнути посмакувати тим, що я приготувала. Або коли білизну розвішую, яку випрала, я ж тільки її випрала, не дай боже, що зараз на неї щось попадає! Ось так за цей час думки змінилися».
Ранкова кава як ритуал. І обов’язково під звуки джазу. Дуже гарно, коли у цей момент нікого немає поруч, панує тиша і ніхто не дивиться новини. У такі моменти, розповідає Аня, можна отримати такий бажаний спокій у душі, який і допомагає забути те, що дві години тому по району рандомно сипалися ворожі снаряди. У Херсоні дуже рідко спускаються в укриття, коли лунає сигнал повітряної тривоги. «Тривога» тут живе сама по собі, місцеві живуть окремо від неї. Немає сенсу вмикати «тривогу», якщо так взагалі можна сказати, бо у Херсоні звуки прильотів звучать майже цілодобово з перервами на «обід чи перекур». Стосується це лише тих випадків, коли дійсно є загроза – ракетного обстрілу або коли над самим містом збивають ворожі «шахеди», які сюди долітають за лічені хвилини, запущені з окупованого берега Дніпра. Відносно нещодавно у Херсоні з’явилося нове явище – у межі міста залітають російські дрони, які скидають вибухівку у різних районах міста і на різні об’єкти. Сигнал повітряної тривоги також не вмикається, коли вони залітають «на полювання».
«Чую виліт, чую що щось гуде, свистить чи шелестить – воно кожного разу різне зазвичай. Але я зрозуміла, що зараз я ходжу по вулиці і вже слухаю повітря. Це давно у мені сформувалося, коли ще нас обстрілювали з танків та мінометів. А зараз я намагаюся для себе заздалегідь почути дрони. А їх чути тільки тоді, коли вони занадто близько і там вже його можна побачити. Нещодавно у нас був такий випадок, коли ми з донькою йшли на заняття до артпростору. На районі безпілотник поруч скинув вибухівку, дитина дуже перелякалася, розвернулася та побігла додому. Я зрозуміла, що я її не вмовлю все ж таки зараз йти на заняття. Вдома вдалося її заспокоїти, подихати, але вона вже до таких речей насправді звикла. Можливо, саме це й найстрашніше, що дитина у свої вісім років вже звикла до таких речей. Для неї це також стало повсякденністю», – розповідає Анна Коновалова.
МРІЇ ПРО МЕКСИКУ ТА РОЗМОВИ ПРО «ОБМІН ТЕРИТОРІЙ»
Завершальне питання від мене стосується майбутнього. Мені завжди цікаво, чи знаходять люди у собі сили щось планувати та про щось мріяти, постійно перебуваючи у таких умовах. І, зазвичай, мені щастить натрапляти на досить цікаві історії та роздуми. До прикладу, Аня мріє у майбутньому відвідати Мексику. Днів десять, говорить жінка, їй вистачить, щоб насолодитися місцевою кухнею, а також нарешті побути на пляжі, бо херсонці дуже сумують саме за відібраною можливістю знаходитися біля води. Ще у списку мрій – з’їздити на риболовлю та зварити рибну юшку на природі.
«По робочих планах я поки для себе не знаю. Є думки, є якісь проєкти, але коли я починаю їх детальніше обдумувати, мене від цього щось постійно відволікає. Тому поки конкретики немає. Моя робота відволікає мене від обстрілів, а обстріли – від роботи. І це таке замкнуте коло, але я вже намагаюся мислити у цьому напрямку, – розповідає Аня. – Найбільше, чого я зараз боюся – що Херсон знову буде окупований. Бо зараз серед людей дуже багато всіляких розмов про майбутні обміни територій «заради мирного життя». Для себе я не дуже розумію правдивість цих тверджень та розмов, але коли я це чую десь, то у голові лише одна думка – не дай боже, якщо тут знову з’являться російські війська, я поїду. Я не витримаю знову окупації. Це буде жахом. Краще вже обстріли, як не дивно це звучить. Ти розумієш, що будь-якої миті ворожий снаряд може зруйнувати твій дім, але я зможу знайти, що робити й де жити далі. Проте я буду жити тут, в Україні».
Чіткого усвідомлення – що ж далі, херсончанка поки що для себе не бачить. Говорить, що останнім часом навколо чує багато різних думок: від того, що війна завершиться цієї осені до початку ядерної ескалації. Правильного варіанту розвитку майбутніх подій вона для себе особисто не обирає, проте знає одне – що життя в будь-якому випадку буде продовжуватися. З того, на що їй особисто дуже сумно дивитися, що багато людей, які постійно проживають у Херсоні зараз, стали агресивнішими. І поступово стають менш терпимі один до одного.
«Багато людей, особливо старше покоління та матері з дітьми, які тут залишилися, живуть з думкою, що всього на всіх не вистачить. І це відображається у їх поведінці зокрема. Я розумію, що, можливо, воно тягнеться з тих часів, коли дійсно були проблеми з продуктами та різними речами, але це був відносно недовгий період для того, щоб так воно потім відклалося, – розмірковує Аня. – Насправді зараз все є і всього вдосталь. І агресія на… Можливо, люди просто втомилися. Втомилися від постійного напруження, обстрілів та невідомості. Зараз у цьому стані часто починають розноситися якісь новини та обговорюватися зовсім невтішні сценарії подальшого розвитку подій. Це також не додає оптимізму. ІПСОшні теми дуже добре розлітаються та лягають у цю «підготовлену землю». Як на мене, простіше просто жити в поточному моменті… (під час цієї фрази звучить «вихід» та приліт ворожого снаряду за два квартали від кав’ярні)… тут і зараз з розумінням того, що завтра, можливо, нам вже і не знадобляться макарони».
30 серпня, 2024, Херсон