Шакали, ТЦКшники, нелюди, козли, бусифікатори… Та найлагідніше (як на мене) прізвисько – людолови. Людська творчість іноді вражає своєю багатогранністю у вигадуванні нових епітетів, а незліченні відео у Tik Tok (які по суті дискредитують роботу відомства й процес мобілізації загалом) продовжують набирати багатомільйонні перегляди. Не вбачаю для себе сенсу ставати експертом у цьому питанні. Моя задача – розповісти конкретну історію життя конкретної людини. Можливо, це допоможе вам трохи по-іншому сприймати людей, яким просто необхідно виконувати свою роботу.
Спокійний та мовчазний, але разом з тим веселий. І сміється так, знаєте, щиро і від душі. Мені б дуже хотілося назвати вам його справжнє ім’я, а не вигадувати якесь інше, як того вимагають сучасні реалії. Так було б чесно. Але… без імені та не розкриваючи особисті деталі, які можуть нашкодити, історія того, хто у складі патруля докопується до людей призовного віку на вулицях Херсона.
ПОЧАТОК СЛУЖБИ. РОЗВІДБАТ. АТО/ООС
До служби в армії я ставитися з захопленням, бо мав приклад старшого брата, якого намагався завжди наслідувати. Після строкової служби він залишився у війську, підписав контракт та у 2014 році потрапив у зону АТО. За рік і я вже зрозумів для себе, що готовий йти у військо. Брат був спецпризначенцем, я – з хлопцями у розвідці в окремому батальйоні. Це був мій перший контракт. З Херсона мене відправили на навчання, і у вересні 2015 ми вже прямували під Маріуполь. Тоді у мене було стільки емоцій! Здебільшого від того, що зробив перший крок у цьому напрямку. Перший крок завжди найважчий, ти не знаєш, куди йдеш, що на тебе чекає, долаєш безліч страхів, надуманих здебільшого твоєю головою. Це я вже зараз з досвіду можу сказати, що тоді ті страхи були надуманими. Коли не знаєш, що на тебе очікує, підсвідоме малює тобі (чомусь) тільки страшні картини розвитку подій. Втім вже на місці та у процесі все відбувається більш яскраво. Особливо на початку – знайомство з колективом, обсягами роботи та задачами, побутовими умовами – це цікаво. На першому контракті у мене був час, щоб себе морально підготувати. Донести собі, що це все серйозно, що я йду у зону бойових дій не просто для прогулянки чи емоційних відчуттів.
Перший контракт у мене був безстроковим. Коли підписував другий, якраз підпав під новий Закон про їх заборону. За таких умов залишатися надалі в армії я не схотів. Для мене три роки на службі – то було занадто довго. Поясню. У підписанні безстрокового контракту були свої плюси. Коли я доєднався до війська, не було розуміння, на скільки все затягнеться у Луганській й Донецькій областях. Такий контракт дозволяв по завершенню бойових дій залишити службу та повернутися додому. Я ж пішов у військо добровільно, знав, куди йду, не знав, на який строк, але це для мене був процес досягнення конкретної цілі. Ми постійно були «на нулі», нам ставили задачі й цілі, які ми виконували, і у нас було досить свободи. Але при цьому всі розуміли, хто вони, де знаходяться і що загалом роблять. Контракт з конкретними термінами зобов’язує тебе дослужити. Такі обмеження для мене особисто були неприємними, не хотілося суто теоретично потім добувати місяці у тиловій частині. Та і за часи проходження другого контракту я почав помічати зміни в роботі структур ЗСУ, що мали негативний вплив. Тож на третій «термін» навіть і не збирався йти.
СУСПІЛЬСТВО У ЧАСИ ВІЙСЬКОВОГО КОНФЛІКТУ
Мені би дуже хотілося забути про участь у цьому всьому, але я розумію: воно залишиться зі мною назавжди. Після першого досвіду мене ще якійсь час просто шалено тягнуло знову повернутися назад. Чогось не вистачало. Та й загалом все було у купі: нерозуміння й відношення у суспільстві, складнощі в адаптації у це саме суспільство, а також сум за побратимами, які там залишилися. Розумієш, це сформувало вже стиль життя, змінило власні цінності й пріоритети. Тому і повернувся знову, підписав другий, а от після нього… так, тягнуло повернутися знову, але щось вже змінилося.
Був період між першим та другим контрактом, коли я приїздив у відпустку. І вже тоді прийшло розуміння, що реальність для мене поділилася на абсолютно два різних світи. Світ тліючого військового конфлікту (вже зараз ми можемо так назвати все те, що відбувалося впродовж років в АТО та ООС. Більш активна фаза – всі ті ж 2014, 2015 та до літа 2016 року) та світ людського життя зі своїми турботами. Здебільшого люди не сприймали наявну реальність війни, яка точилася на сході країни, вони намагалися її просто не помічати.
На початку ті події суспільство збудили й згуртували, але з часом людям все набридає. Звісно, що не всім. І реакції у всіх були різні: хтось ставився з розумінням, хтось зі співчуттям. Так само як і з повномасштабним вторгненням: на початку всі активно підтримували, прагнули до того, щоб швидше все завершити, допомогти будь-яким шляхом – чи фізично, чи фінансово. Але… Далеко їздити зараз не треба – достатньої поїхати до Миколаєва, там все по-іншому. Про Херсон я не говорю, місто зараз знаходиться біля лінії бойового зіткнення. І повірте моєму досвіду, те, що у місті ви можете вдень зустріти людей на вулицях – говорить про цілком не погану ситуацію.
Я завжди старався викинути «свою армію та війну» з голови, тому що це накладало слід на моє життя. Ти розумієш, що тебе не розуміють. Чув декілька разів на свою адресу вислів – «Ми тебе туди не посилали». Пам’ятаю, коли влаштовувався на роботу через Центр зайнятості ще до 2022 року, отримував запитання «чи не потрібен мені психолог?». Відповідав ствердно, але на цьому все і завершилося. Відчуття, що запитували для «галочки», хоча можливо це я для себе не довів вирішення цього питання до логічного завершення. Наявність спеціальних адаптаційних центрів для військовослужбовців – важлива та необхідна річ у наш час. Тоді їх не було багато, але зараз, звісно, ситуація змінюється на краще.
Суспільство… воно диктує правила самому ж собі. Як на мене, у нас явно виражений стадний інстинкт. Співвідношення 5 до 95: п’ять відсотків роблять щось нове та йдуть у прогрес, інша частина – лише наслідує їх. Враховуючи наші реалії дванадцятирічної війни, у лавах тих п’яти відсотків рідшають бажаючі, але тим не менш, завжди будуть ті, хто підійматиме прапор першості. Це просто частина людської природи: купу своїх проблем та особистої відповідальності перекласти на когось іншого. Звинуватити когось у чомусь. Скажімо так, суспільство у нас цікаве.
ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ. ВІТАЄМО У ПІХОТІ!
24 лютого 2022 року був першим днем мого лікарняного. Тоді я працював на приватному підприємстві у місті. Ранком розбудила сестра – «Війна почалася!». Перші хвилин двадцять я не вірив і не розумів, допоки на балконі не почув звук ворожої авіації. Одразу почав збирати речі сестри та її дітей. Тоді кращим рішенням було відправити їх з Херсона на лівий берег до родичів (за деякий час вона змогла виїхати на підконтрольну Україні територію). Звісно, можна було б відправити на Львів, але можливості для такої подорожі на той момент у мене не було. Пріоритетом стала саме сільська місцевість, бо з власного досвіду я вже знав, що там буде трохи безпечніше, аніж у місті. Хоча 25 лютого 2022 року під Херсоном вже точилися бої. Те, що місто віддали без сильного спротиву, його і врятувало. Воно залишилося цілим. Я маю на увазі у порівнянні з тим самим Бахмутом чи Маріуполем, які ворог розбирав «під фундамент». Хтось знав про початок повномасштабного вторгнення за кілька днів до. Знову ж таки: дати необхідну інформацію людям – була б паніка. І хто знає насправді як було б краще.
Залишатися в окупованому місті я не планував, розумів, що ставлення до АТОшників у ворога, м’яко кажучи, було не дуже гарним. Світ не без добрих людей. До військкомату прийшов у перший же день, чекав ще добу, вивезти нас не було можливості: по обіді 24 лютого 2022 року армія та техніка рф вже стояла під Антонівським мостом. Точилися бої. Тільки 26 лютого я отримав дзвінок, коло військкомату нас завантажили в автобус та полями й ґрунтовими дорогами через села надвечір довезли до Кропивницького. Ранком всіх прибулих зібрали, поставили перед вибором: або лишаєтеся тут у цій бригаді, або шукаєте для себе інше місце самостійно.
Я звісно розумію тих херсонських хлопців, з якими ми разом їхали в автобусі, багато з них тоді попрямували на Одесу (початковий маршрут був саме туди). «Ми з Херсона, хочемо захищати своє місто». Чи вдалося їм це, чи ні – я не знаю. Особисто у мене сильного бажання захищати саме Херсон не було попри те, що у цьому місті я проживав постійно. Звісно, мені хотілося потрапити знову до своїх у розвідувальний батальйон, я навіть додзвонився до них, розпитав деталі. Проте автобус їхав до Кропивницького без зупинок, тому вже на місці вирішив пристати на запропоновані умови. 27 лютого 2022 року нас доправили у склад бригади, яка на той момент тримала оборону поблизу Лисичанська. Коли я безпосередньо долучився до виконання завдань, лінія ця пересунулася ближче до Сіверськодонецька (до 2024 року – Сєвєродонецьк).
Знаєш, все одно акцент у думках ти робиш на власний попередній досвід. У моєму випадку – досвід служби у розвідувальному батальйоні до подій 2022 року. Тоді трохи все було по-іншому. Намагалися відійти від старих радянських правил, формували нову військову свідомість. А тут вже як мобілізований, я поринув у реальність служби піхотинця в нових умовах повномасштабного вторгнення. Були різні випадки, які особисто я не розумів, але за той період, поки я перебував у бригаді, налагодилося забезпечення й логістика. Втім, це – війна, до неї ніколи готовим повністю не будеш.
ОСОБИСТІ СКЛАДНОЩІ У РОБОТІ ПІХОТИНЦЯ
Жити на позиції. Ти чудово розумієш, що попереду у тебе противник. Позаду тебе та з боків знаходяться люди, які знають, що ти будеш сидіти в окопі та тримати оборону. За будь-яких умов. Ну і коли ото все постійно на тебе летить. З часом вже просто знаєш: якщо буде сутичка, то вона триватиме до тих пір, поки або у тебе не закінчаться боєприпаси, або ти сам особисто не закінчишся. Варіантів інших немає.
Але це моє таке відношення. Я не збирався нікуди йти. Втім, мали ми вдосталь різних ситуацій. До прикладу, коли з позиції, яку ми пильнували нарівні з іншою групою, наші побратими одного дня пішли. Просто десять людей психологічно не витримали, знялися та й пішли. І на той момент активних дій від противника у цій місцині не було. Половина позиції після цього залишилася відкритою, а наша група – без прикриття в умовах спільної кругової оборони. Тоді ми були винесені на один кілометр від нашої умовної лінії оборони, стояли у лісі, тому до нас за таких умов ворог просто міг спокійно зайти зі спини. Це напевно один із перших моментів, коли я особисто познайомився з поняттям СЗЧ.
А ще я пам’ятаю двадцять градусів морозу, перебування в окопі, де ми тиждень як налагоджували власний «побут». Вогнище неможливо розпалити, альтернативи йому ніякої. Мороз – і ти всю ніч в окопі сидиш. Підіймаєш рукав зимової форми – чуєш, як він хрустить від морозу. Форма не мокра, вона просто замерзала. І всю ніч ти дивишся у темінь, намагаєшся щось побачити у ній. А потім, коли наступає ранок, і тебе змінюють на посту побратими, звертаєшся калачиком в окопі та спиш – двадцять чи тридцять хвилин, годину. І це допомагало.
Два абсолютно різні досвіди для мене – бути «на лайті» у розвід батальйоні та сидіти в окопі як піхота. Я ж пам’ятаю, які ми свого часу робили прикрості ворогу й відходили. А тепер подібного можна очікувати і по відношенню до себе, вони можуть так само тихо прийти до нас на позиції непоміченими. Це важко морально, я про це постійно думав. Розповісти та поділитися з кимось – зайдеш за істеричку. Та й вносити такі панічні настрої у стрій та колектив – не надто гарна ідея. Іноді буває так, що і зі своїми неможливо то проговорити. Напевно, це одна з причин, чому я потрапив у психіатрію. Воно поступово накопичувалося.
ПСИХІАТРІЯ – ТО Є ВЕСЕЛО
Я відверто про це можу говорити. Так, маю деякі проблеми. Але до того моменту, як сам опинився у цій ситуації, відносився трохи з осторогою до людини з психічними розладами. Ти не знаєш, що від неї можна очікувати. Суспільство сприймає таких людей як неадекватних та небезпечних. Проте такі хвороби бувають різних ступенів тяжкості. І чомусь ми забуваємо про це. Насправді все залежить від ситуації: якщо людина адекватна та спокійна, і її не зачіпати, від неї не слід очікувати нездорової поведінки. Проте якщо людині постійно чи періодично «капати на мізки», знаючи при цьому, що вона десь була та проходила своє персональне пекло, можна отримати таку бажану неадекватну реакцію. А після неї – ось, він небезпечний, «тому що він воював, у нього «дах підтікає».
Я мав безліч персональних «дзвіночків», але до певного часу на них не звертав уваги. Можливо тому, що ніколи до цього з цим не мав справи та міг ідентифікувати наявність проблеми лише на фізичному рівні. Наприклад, болить у мене нога, я це відчуваю і розумію, що травмував суглоб. Відповідно, проблема виявлена і знаходяться рішення для її усунення. Все. А психологічні проблеми… цього розуміння у мене не було взагалі. Можливо й було якесь маленьке відчуття, що щось зі мною не так, щось відбувається… Але що конкретно – ти не знаєш та й уваги не звертаєш. Ну подумаєш, хріновий настрій, що можна зробити? Завтра буде краще. Завтра точно так само, а ти знову не звернув на це увагу, поступово звикаєшся з цим. Рваний сон або його відсутність взагалі, чи коли поспав за добу всього лише дві години. Роздратування, агресивність та сама панічна атака. Ці, на перший погляд, неважливі обставини мають одну погану властивість – накопичуватися. А потім воно приводить тебе у гості до психіатра. Цікаво, що коли ти там опиняєшся вперше, дивишся навколо та думаєш: о, то я ще й нормальний! (сміється).
Мене «попаяло», коли нас вивели з Лисичанська та закинули під Чернігів на доукомплектування. До того моменту у мене ніяких психологічних проблем не було: треба було йти – йшов, треба стріляти – стріляв, треба було відходити – відходив. Той виїзд для мене став «фатальним»: повернутися в окоп я вже не зміг. Потім розмірковував, що мені було б краще, якби мене не виводили, а просто перекинули на іншу ділянку фронту.
Ті події, з якими ми стикалися та продовжуємо проживати, не кожна людська психіка може вивезти. Бачиш багато, думаєш про безліч речей, а поговорити про то немає з ким. На мою думку, це одна з найбільших проблем, коли немає з ким поговорити. Ні друзі, ні близькі, ні пересічні люди… про це можна поговорити лише з тими, з ким ти служив, бо вони мають розуміння. Коли цивільному розповідаєш щось зі свого досвіду, вони здебільшого виступають у ролі слухачів твоїх історій. Для них вони просто цікаві й місцями незрозумілі, вони не проживали то на власному досвіді. Розмови із самим собою не дають необхідного ефекту. Потрібна людина, яка вислухає тебе, покиває головою, підтримає та можливо місцями дасть якусь абсурдну пораду. Проте психіка за таких умов розвантажується. Я не знаю, як це працює, але це працює.
Після першого контракту я пів року в принципі ні з ким не розмовляв. Жив тоді у батьків. У спілкуванні з ними лише відповідав на поставлені мені запитання. Все. Сам питання не ставив, більшість часу я мовчав. Говорити не було про що. У них були свої проблеми та турботи, а я дивився вже на те трохи інакше. Так буває, коли чуєш в розмовах від людей їх побутові проблеми, розумієш, що там і немає зовсім проблем, є просто питання, які необхідно вирішити. Це дрібниці. На такі «проблеми» іноді взагалі не потрібно звертати уваги. А для людей це важливо. Ну і від спілкування до спілкування чуєш ці історії, бачиш ці реакції, тому я і мовчав здебільшого.
Витягти свого часу мене з психологічної прірви допомогла сестра та її діти. Сім’я та діти – це те, що рятує, воно максимально тебе перемикає. Ти взагалі ні про що не думаєш, коли ходиш за малим та пильнуєш, щоб він ніде не впав. Діти дійсно рятують. І спілкування. Але ми не маємо достатньої кількості спеціалістів саме для професійного спілкування. Вони є, звісно, але їх ще недостатньо.
НЕ БУВ ПОСЛАНИМ ЗА ДЕНЬ, ВВАЖАЙ, ПРОЖИВ ЙОГО ДАРЕМНО
Все дуже розмито… З одного боку, так, представники ТЦК та СП – козли, а з іншого – чому ми заслужили такої термінології? Працюю я у цій структурі з лютого 2024 року та за цей час наслухався багато чого про себе від людей. Від «козла» до «йди сам воювати, руки-ноги маєш». Бувають моменти, коли на такі коментарі ти відповідаєш. Що звідти прийшов та з радістю насправді повернувся б назад, але тебе направили служити сюди й повпливати на це ти ніяк не можеш.
На початку роботи у ТЦК та СП я зачепив ті часи, коли у складі нашого патруля не було представників Нацполіції. Ну і так: два ТЦКшника йдуть вулицею, доколупуються до людей й вручають повістки. Вісім із десяти людей, з якими ти «привітався» тебе посилають у відомому всім напрямку. Якщо ти за день не посланий як мінімум десять разів – то вважай, що твій день пройшов даремно (сміється).
На це все я реагую спокійно. Так були моменти, коли я дещо агресивно відповів на черговий коментар. Бо я маю свою психологічну особливість. Я знаю, що це вже зі мною буде на все життя. Це неможливо вилікувати, його необхідно постійно контролювати та ідентифікувати. Є моменти тиші, потім знову воно нагадує про себе. Ну і комбо, звісно, що я ще й при цьому працюю у структурі ТЦК й СП: під час виконання службових обов’язків «добрі люди» завжди підтримають та з любов’ю піділлють масла у вогонь. Проходити планове лікування у шпиталях я повинен мінімум два рази на рік. Але я йду «відпочивати» тільки тоді, коли маю перші дзвіночки у вигляді емоційних зривів. Тоді вже і керівництво моє на то дивиться й каже: «Тобі вже пора».
Важко від того, що це постійний психологічний стан, у якому ти вимушений жити. Коли до прикладу ти ранком прокидаєшся й перша думка у голові – «А чому я ще не помер?». На балкон дивишся й думаєш: курва, п’ятий поверх, чого не зробити той лише крок? Але потім все-таки збираєшся, йдеш на службу для того, щоб продовж дня тобі порозповідали, як тобі жити на цьому світі й що робити.
Додаткових невтішних думок надає той факт, що я не сам обирав це місце служби. На той момент, коли мене переводили, я так само як і більшість, бачив ті відео в мережі та читав про це у ЗМІ. Так само був негативно налаштований. В принципі, я й зараз не у захваті від того, що робиться у різних українських містах. Оце: заламати та закинути до буса. Користі від цього зовсім ніякої. З десяти таких примусово спійманих у кращому випадку один на довгий час залишиться на службі та буде виконувати поставлені йому задачі. Всі інші – йдуть або по стану здоров’я, або у СЗЧ. Це проблемні люди, які несуть свої проблеми у лави ЗСУ.
У нас на місці все спокійно. У патрулях ми просто на вулицях перевіряємо документи. Після цього можемо вручити повістку, або якщо є якісь нюанси – направляємо до свого відомства на вирішення. Своїми діями та поведінкою представники нашої структури у різних містах України також дискредитують себе. Те, що ми бачимо на чисельних відео – може бути правдою. Але при цьому є один нюанс. Подають нам таку «інформацію» здебільшого уривками, тож ми споглядаємо лише самі яскраві емоційні моменти, а що там відбувалося до цього – не знаємо. Може бути велика кількість нюансів. Проте емоційне відео робить свою справу. І ті, хто подає у такому форматі інформацію, досягли своєї мети. На жаль.
На «далі» я поки що планів не будую. У нас, на жаль, потрапити до армії легко, а от з неї піти – проблематично. Якщо я сам себе не буду тримати у руках, то цього не зможе зробити ніхто. Це мені допомагає бути на службі спокійним. Не у порівнянні з кимось, а в порівнянні зі своїм власним станом «зі вчора». Препарати, до речі, вже не приймаю, справляюся здебільшого без них. Час від часу можу собі дозволити прийняти легкі заспокійливі. Тому вважаю себе доволі таки нормальним, або гарно прикидаюся чи хочу здаватися таким (сміється). А так племінники допомагали. Я постійно думав, що обіцяв їм повернутися. Думки про них давали якусь ціль та бажання продовжувати щось робити. А зараз… нічого на жаль такого не має. Ні планів, ні намірів, ні цілей, ні прагнень… Немає нічого. На жаль.
12 грудня, 2025, Херсон